Повернувся з-за кордону і пішов в ЗСУ, щоб звільнити рідних з окупації. Історія добровольця

До Дня українського добровольця, який ми відзначаємо 14 березня у 23 інженерно-позиційному полку розповіли історію військовослужбовця, який на момент широкомасштабного вторгнення росії в Україну жив і працював закордоном.

Дізнавшись про те, що російські війська зайшли в рідне село, чоловік перерахував усі заощадження волонтерам та поїхав в Україну, у найближче ТЦК та СП, щоб рятувати свою Батьківщину. Його батьки та рідні залишилися в окупації:

Я родом зі Сходу (авт.прм., – у цілях безпеки Андрія та його рідних не вказуємо області). Дитинство минало, як у всіх. Щоправда, часто хворів. Були проблеми із серцем та суглобами, але на щастя переріс…У 1991 році, якраз проголосили Незалежність України, я пішов у перший клас. І наша школа «переходила» на українську мову, бо ж радянська влада робила все для того, щоб нашої мови не було. Знаєте, скільки я себе пам’ятаю, у нас постійно була російська пропаганда. Українську – висміювали. У великих містах було чути російську, а на україномовних казали – селюки. Тому багатьом з мого району чи області досить важко було переходити на українську. Нас реально гнобили за мову. Хоча зараз стараємось розмовляти рідною, українською мовою. Просто в школах теж була своя пропаганда. Навіть бувши дитиною я розумів, що щось тут не те. Історія, література… Нам нав’язували не нашу історію. Була сильна пропаганда радянської влади, а потім тих, хто тягнув за росією. І я це зрозумів лиш у 2019 році, коли сам почав читати й аналізувати все. Не слухати, що кажуть довкола, а дивитися на факти й на міжнародні дані”.

Ми жили майже в прикордонній зоні, де була пропаганда про те, що «ми же братья». Я деякий час був в росії. Але коли у Криму і східних обласних центрах над військкоматами та адміністративними будівлями почали з’являтися російські прапори, то до людей прийшло прозріння. Й до мене теж. Я не міг дивитися на ці триколорні ганчірки. Рускі називали нас нацистати. Казали, що я їм брат і одночасно хотіли знищити мене й мою країну. Це був для мене переломний момент. І я зрозумів, що ніякі ми не брати. А нас просто хочуть захопити й зробити з нас колонію, як це завжди було. Особливо у 30-тих. Хоча це інша історія. Тому я нічого спільного не хотів і не хочу мати із цим народом.По-різному складалось моє життя. В якийсь момент я поїхав за кордон. Там жив і працював. Аж поки не розпочалось широкомасштабне вторгнення росії в Україну”.

Щодня я картав себе, що далеко від рідної країни. Спершу думав, що буду працювати та всі кошти відправляти на волонтерські організації. Я й до цього періодично відправляв фінанси волонтерам, щоб хоч якось підтримувати ЗСУ. Але все одно совість гризла мене. Бо виходило, що я грошима відкупляюсь за свою безпеку. І одночасно розумів, що цього не достатньо й самому треба йти у лави ЗСУ.Переломний момент стався навіть не тоді, коли орки зайшли в моє село. Знаю, що люди вийшли їм на зустріч з українськими прапорами в руках. Просили не окуповувати. А наступного дня знову взяли українські прапори в руки та зібрались на мирний протест. Тоді рускі відкрили вогонь. Стріляли по ногах. Люди отримали важкі поранення… Цього дня я остаточно втратив спокій. І прийняв рішення їхати в Україну… В кінці березня я приїхав до Львова. Вечір. Стою на вокзалі. В руках рюкзак та пару гривень, яких мені вистачило б лише на кілька днів існування. На щастя цієї ночі я був у знайомих. І це була перша ніч протягом усього місяця, коли я нарешті спокійно спав. Я був вдома – в рідній Україні. Може це дивно звучить, але мені так добре було. Бо я був вдома! Далі я у Львові шукав військкомати, а там – величезні черги з добровольців. В одному із них було понад 11 тисяч хлопців і мені сказали, що можу записатись, але моя черга прийде не скоріше, аніж через місяць, тим паче, що у мене не місцева прописка.Й мене це засмутило, бо я не міг чекати. Та й не мав засобів для проживання. Знайомий порекомендував їхати у Краматорськ. Мовляв, там черг взагалі немає. То ж я його послухав. Поїхав, із пересадкою у Харкові. Там одразу ж на вокзалі мене зустріли спецслужби. Усе через мою прописку. Вони перевіряли всі речі, телефон. Аж поки не побачили листування із другом, який і рекомендував мені їхати у цей військкомат.Якщо чесно, то я був тільки радий, що така перевірка. Бо на той момент, люди, які сиділи з нами за одним столом і “підтакували” нам 8 років – просто зрадили й пішли на бік окупантів.В Краматорську я знайшов військкомат. Даних по нашому району не було ніяких. Тож зібравши потрібну інформацію, мене таки мобілізували. І далі направили в навчальний центр, а через деякий час – у 23 інженерно-позиційних полк Командування Сил підтримки Збройних Сил України на посаду механіка-водія”.

Мої рідні й досі не знають, що я в ЗСУ. Задля їхньої безпеки. Я розумію, що Україну рятувати мають всі, але окуповані області, в першу чергу, мають визволяти місцеві. Це наш обов’язок і якоюсь мірою – розплата. Ми роками були толерантними із країною-агресоркою. Нам нав’язували чужу культуру, історію, мову, а ми, як раби – мирились з цим. Тому ми, місцеві, найперші там маємо бути, а не хлопці зі Львова, Франківська, Рівного чи Тернополя… Особливо серед «штурмових»… Бо хто краще місцевих знає нашу місцевість? Ми знаємо усі стежки, поля, ліси, річки. І найголовніше, ми знаємо людей, які нас зрадили і які можуть перевзутися знову. І щоб такого не було, то в першу чергу мають заходити місцеві хлопці. Щоб від заслуженого покарання ніхто не втік, – тремтливим голосом сказав Андрій й після паузи продовжив говорити. – Навіть ті люди, котрі не брали до рук зброю, але підтримували окупантів, повинні всі без виключення покинути Україну. Ми навіть допоможемо зібрати речі. Знаєте, у мене є друг до якого в дім зайшли орки й нецензурною лайкою сказали, що він з рідними має 5 хвилин для того, щоб зібратися і піти геть. І він це добре запам’ятав. Якось друг сказав мені, що він буде робити теж саме з тими, хто підтримує ворожу армію й країну-агресорку. Бо виправдання їхнім діям – немає ніякого. Якщо до 24 лютого ми намагались, хоч якось їм донести, що це не є правильно, то зараз – це вже точка неповернення…”

Коли все повернеться з Донбасом, з Херсонщиною, з Кримом, тоді лиш можна будувати плани на майбутнє. А зараз… плани одні – винищити ворога з нашої землі. Це перше. А друге – виселити всіх, хто їх підтримував.За плечима у мене кілька ротацій. З кожною ротацією я був все ближче до рідного дому. Я радів, мов дитина. Мені це подобалось. В якісь моменти мені здавалось, що я їду додому. Я уявляв мамині та батькові обійми. Я згадував запах маминого борщу… ТЕПЕР ВИ РОЗУМІЄТЕ,ЧОМУ Я ПО-ІНШОМУ НЕ МОЖУ?! Хоч там дуже страшно, йдуть бої… , але думки про те, що за полями рідні – морально підтримували. Хлопців тягнуло додому, на Захід. А я не хотів їхати зі Сходу. Можливо тепер Ви мене зрозумієте, чому я прийняв рішення про перевід, – рішуче сказав солдат Андрій, ховаючи в очах скупі, чоловічі сльозинки.

Й на останок військовослужбовець додав:

Коли орки заїхали в наше село, то батько мучив себе розчаруваннями, бо був обманутий комуністичними партіями та радянською владою. Він все життя жив ілюзіями про «братній народ», а мама… навіть на вулицю не хотіла виходити. Не тому, що було страшно, а тому – що їй було огидно бачити «спасатілєй», які прийшли «рятувати» український народ. Але нічого. Не пробачимо! Вистоїмо! І переможемо!».

За мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність українському народові і військовій присязі, незламність духу, зразкове виконання військового обов’язку та високий професіоналізм, проявлений в умовах збройної агресії російської федерації проти України, солдат Андрій нагороджений відзнакою військової частини “Надійний захист в бою”.

За матеріалами служби звʼязків з громадськістю 23 інженерно-позиційного полку.