“Дід Козак”: колишній вчитель з Дубенщини став командиром віділення на передовій

52 річний «Дід Козак» — командир відділення одного із підрозділів 23 інженерно-позиційного полку.

Народився на Дубенщині Рівненської області. У мирному житті він навчався в педучилищі, а згодом і в університеті. Був вчителем у рідному місті. Займався спортом, багато рибалив і полював. В якийсь момент вирішив поїхати за кордон, де жив і працював довгих 14 років. Там освіту здобували й його діти. Але з початком повномасштабної війни Олег Анатолійович повернувся на Батьківщину, щоб стати на її захист.

Спершу до нас у Польщу приїхала моя дружина. Я впевнився, що тут вона у безпеці й наступного ж дня поїхав в Україну. Кохана не знала про мій намір. Бо якщо б сказав швидше, то вона б не приїхала у Польщу. Як виявилось, після цієї короткої зустрічі, ми побачились аж через два роки війни», – розповідає старший солдат Олег.

Напередодні приїзду дружини до Польщі чоловік домовився із друзями, які мешкали в Ірландії та Німеччині, що вони разом повертатимуться в Україну. То ж так і зробили.

Навіть секунди сумніву не було, що роблю щось не так. Пригадую, як у Кракові зустріли знайомих польських поліціянтів. Коли вони дізналися, що ми їдемо на війну, то колоною супроводжували наш автомобіль на певному відрізку траси. Перед кордоном інші полісмени зупинили й питають куди направляємось. Після почутого просили почекати. Через хвилину принесли 500 злотих, побажали Перемоги і до самого кордону їхали з нами. На кордоні теж був випадок, який назавжди залишиться в серці. Митник питає чи зброя є. Кажу, що немає. А у відповідь чуємо: «А зараз треба»…», — тихо додає військовий.

Так троє друзів перетнуло кордон. Приїхавши додому Олег часу не гаяв. Попрямував до місцевого ТЦК та СП.

Просився в розвідку. Не взяли. Бо до цього в армії не служив. Та й у військкоматі теж моєї справи не було. Тому поки чекав, що заведуть документи, то деякий час тренувався з добровольцями у місцевій теробороні. Мінімальні навички отримав і був готовий захищати Україну», – пригадує військовий.

22 березня 2022 року добровольця все ж призвали до лав ЗСУ, де і донині проходить службу у 23 інженерно-позиційному полку Командування Сил підтримки Збройних Сил України. У складі одного із підрозділів полку військовослужбовець брав активну участь у бойових діях на гарячих напрямках, виконуючи завдання з інженерного забезпечення та розвідки.

Хоча в армії не служив, але швидко набував необхідних навичок. Тут також були навчання по фортифікаціях. Тоді багато хто нервував, чого не впускають на поле бою і навіщо ці навчання. Але зараз приходить розуміння, що все відбувалось саме так, як мало бути. Завдяки навчанню, а згодом і бойовому досвіду, ми сильно виросли у плані фортифікації та оборони. На мою думку, наша робота по обороні, без перебільшення, – найкраща у світі. За цей час ми дуже удосконалились, – упевнено говорить командир відділення.

На війні шлях «Діда Козака», саме так його називають молодші за віком побратими, не простий. І завдання на нього покладені не легкі. Та попри все, у його голосі завжди звучить сила і гордість: за побратимів, за виконану роботу і за рідну Україну.

Часто доводиться працювати на складних ділянках і гарячих напрямках. Наш підрозділ забезпечує охорону для побратимів, які будують фортифікаційні споруди. Виставляємо РЕБи. Спостерігаємо за небом і всім, що довкола. І в разі небезпеки даємо сигнал тривоги побратимам, а самі – продовжуємо працювати над ворожими цілями», – каже військовий.

Восени минулого року, під час виконання бойових завдань, під Покровськом військовий отримав контузію. Лежав у госпіталі. Згодом було тяжче поранення руки з серйозною втратою крові.

На щастя ми встигли з евакуацією. Рука була чорною від турнікета. Ще б трохи і міг би залишитись без неї. Цього разу знову мені допомагали поліцейські. Вони з мигалками доставляли мене до госпіталю. Пам’ятаю, як поліціянтка весь час гладила мене по голові, заспокоювала. Усе було, мов в тумані…», – каже воїн-захисник.

Далі були операції. Госпіталі. Реабілітації. Попри біль та небезпеку «Дід Козак» не зупиняється – планує повернутися до строю, до своїх побратимів, з якими щодня на зв’язку.

Бо побратими – це більше ніж брати. Ми розуміємо один одного без слів. І справжня сила не лише у зброї, а у вірі один в одного та готовності захищати свій дім. Вірю, ми переможемо. Бо інших варіантів просто не існує. Мрію про Перемогу. Хочу, щоб Україна була вільною. Хочу наздогнати все, що упустив. Хочу проводити час з сімʼєю. Нам треба набутися разом. Мрію про онуків. Компенсую їм все своїм часом і любовʼю, які не встигав за роботою давати дітям. І найголовніше – збережу Україну, бо вона в нас єдина», – підкреслює воїн.

За мужність та героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність українському народові, а також за зразкове виконання військового обов’язку та високий професіоналізм, проявлені в умовах збройної агресії російської федерації проти України старший солдат Олег нагороджений Президентською відзнакою «За оборону України», медалями «За зразкову службу» та «Захиснику України» від Міністерства оборони України, а також відзнакою 23 інженерно-позиційного полку – «Надійний захист у бою».

За матеріалами служби звʼязків із громадськістю 23 інженерно-позиційного полку.