712

1+

25 грудня 1979 року перші підрозділи радянських військ перетнули кордон Афганістану. В їх числі був житель села Корост, що на Рівненщині Віталій Коротчук.

Здавалося б, парубок, який у свої 18 навчався в Березному в лісному технікумі і навіть, мав, так би мовити, «броню», за покликом серця й душі відправився на військову службу.

– Хотів в армію, бо служити тоді було почесно й гордо, – згадує Віталій Андрійович. – 2 липня 1979 року мене призвали, а 28 грудня разом із ще 125 хлопцями із Сарненського району перетнули кордон Афганістану. До того пройшли навчання в спецшколі в м. Іолотань, що в Туркменістані.


На той час Віталій Коротчук уже був командиром відділення артилеристів. Згадує, що всі були згуртованими й дружними, жили як одна родина. Умови для проживання запам’ятались надовго: спали в боксах, в яких мала б зберігатись військова техніка, все було в пилюці. Там, на цементованій підлозі, ставили двоярусні ліжка, поряд лежав автомат, а замість подушки – підсумок з боєприпасами.

Півроку українських солдатів майже не забезпечували продуктами. Тож поки налагодили їх постачання, обходилися тим, що могли роздобути на місці. Вчилися їсти місцеві рослини, наприклад дику цибульку. Іноді привозили хліб, що був чорним, сирим і з нього текла вода. Такий харч викликав у солдатів печію, і його ніхто не споживав, лише іноді намагались здерти верхню підсмажену кірочку. Проте згодом годували непогано.


– Жили в однакових умовах, дружили, допомагали один одному, – говорить афганець. – До сьогоднішнього дня підтримую зв’язок з чоловіками, з якими служили в одному полку. Мав і доброго друга з Мінська Володимира. Він був санітаром-інструктором, уже й у гості збирався до нього після служби, та перед самим звільненням у запас, під час виконання бойового завдання, його вбили, коли намагався врятувати пораненого солдата. Щодня несли тяжку службу, постійно змінювали місце розташування. Бувало, в горах за ніч викопували окопи, а на ранок уже переміщувалися далі. Та найважче було підготувати артилерійську позицію, тому що грунт там піддавався тільки лому й кайлу. Нерідко після виснажливих робіт, не зробивши жодного пострілу, міняли дислокацію і знову закопувалися в землю.

Нелегко жилось радянським воякам на чужій землі. Мирне вдень населення, часто вночі йшло проти солдатів. Віталій Коротчук був командиром взводу у званні старшини, секретарем комсомольського органу артилерійського дивізіону. Пригадує, як охороняли аеропорт, на який постійно нападали, але змогли втримати його й дати гідну відсіч противникам. Земляки брали постійну участь у боях, розгромили багато бандитських формувань, захоплювали й полонених. Коли в горах під командуванням майора Лукашка оточили маленьку хатинку, то Віталій першим вибив двері. Захопили двох афганців і велику кількість перепічок, а також порожні гільзи та порох. Під час допиту дізнались, що ці люди реставрували старі патрони і відбирали в бідного й голодного населення хліб для душманів.


– Звичайно, мали час і на відпочинок, – з посмішкою згадує пан Коротчук. – До нас приїжджав ансамбль з Москви, а тільки в мене був фотоапарат. Навкруги пил і вітер, та все ж намагався зробити декілька фото. Коли прибув додому, зробив фотоальбом, і навіть зараз, переглядаючи його, на очі навертаються сльози, адже багато з товаришів загинули на тій проклятій війні. А якось на день народження одного з солдатів зловили в горах барана (основний спосіб життя і господарювання афганців – скотарство) й смажили з нього шашлики.


– Для мене ця війна – школа життя, – продовжує Віталій. – Допомагали бідному мирному населенню, яке повстало проти багатих, за їх же проханням. Але, перш за все, це був наш солдатський обов’язок, ми дали присягу й чесно виконували її.

Розмовляла Світлана Куропій

1+